Вернон Кресс

1955Поселення Ягідний
1958Перший літературний досвід
1959Подорож на "Материк"
1962Бухара. До та після Неї
1965На межі розставання
1969"Зекамерон XX"
1978Переїзд та "народження" Вернона Кресса
1980Нове життя старих Чернівців
1981Інфаркт та становлення як письменника
1991Реабілітація на видання "Зекамерону"

Перше життя 1918-1945
Зекамерон 1946-1978
Вернон Кресс 1978-1992
Перед завісою 1993-2006

Петер Демант - дивись, читай, пізнавай / Вернон Кресс 1978-1992

Y <

X >

У 1955 році Петер Демант переїздить на постійне проживання до поселення міського типу Ягідний. Попри свою привабливу назву воно було містом контрастів: хоч тут справді тоннами збирали ягоди і восени воно набувало "колимської" чарівності, тут також розташовувалася тюрма 30-х років "Серпантинка", куди відправляли в'язнів, приречених на смертний вирок. Та жити тут не було вибором: як зазначає Юрій Чорней, МДБ хотіло тримати таких людей ближче до себе, а заслання позбавляло необхідності обирати. На перший погляд невеличке містечно із населенням 8 тисяч осіб і однотипною забудовою, на той час було адміністративним центром найбагатшого золотопромислового району та місцем звільнення, отримання так званої "форми А", яка хоч і не давала повноцінних прав, але хоча б переводила людину у статус "колишнього ув'язненого". Навіть з цим умовним статусом йому нелегко було перші роки вжитися у нове суспільство, розділене на класи, частину з яких складали ув'язнені та пожиттєві поселенці. Матеріальні нестатки та неприйняття місцевих, серед яких він майже нікого не знав, не могли не вплинути на його і так травмовану психіку. В тому ж 1955 році він нарешті отримав радянський паспорт, що не тільки поновлювало його в політичних правах, але й дозволяло отримувати північні надбавки та пільги, право на 12-денну відпустку та виїзд за 15 кілометрів від місця заслання навіть на "материк".

Спершу він оселився у колишніх товаришів по ув'язенню, маючи лише адресу Івана Суржикова, що вже 2 роки квартирував тут у іншого колишнього в'язня Юхима Гінзбурга. Той не тільки забезпечив його дахом над головою на найближчі пів року, а допоміг знайти роботу. Петер Демант влаштувався вантажником на тарний склад промилово-продуктової бази, де працював надзвичайно важко та отримував всього 80 рублів на місяць. Це була швидше необхідність, аніж вихід із ситуації, адже надії працювати за професією, інженером, у "цивільному житті" у нього не залишалося. Невдовзі він напише: "Часто студенти, інтелігенти скромно хизуються: ми також, мовляв, працювали вантажниками, вечорами розвантажували вагони. Вах-вах-вах! Це дурниця! Подумаєш молодий здоровий хлоп потягав мішки дві-три години. Я в цій справі професіонал! Після двадцяти трьох років під мішками, ящиками, холодильниками маю право себе так називати. Півтора рази із вантажем на спині обігнув екватор і так само півтора рази порожняком біг назад - ось це справді звучить". Про цей період свого життя він ще напише книгу з промовистою назвою "Мої три пароплави. Записки старого вантажника".

В цей період він знайомиться із багатьма новими людьми. Частина з них не мала табірного минулого, деякі вільно спілкувалися німецькою. До нього часто навідувалися школярі, з якими він займався альпінізмом та підкорював вершини, дізнатися якусь цікаву інформацію від іноземця. Звісно, вже екстремальніші підйоми в гори були його способом отримання адреналіну та відновлення сил, хоча й не обходилися без небезпечних травм. Тож, зрештою, цей комунікабельний чоловік був не настільки самотній у цьому дивному містечку.

Тоді Петер Демант познайомився з Марією Бойковою (Мусею), яка також потрапила на Колиму за статтею. Їй висунули звинувачення за "зносини з контрреволюційною метою з іноземною державою або окремими її представниками". Після звільнення вона мусила адаптуватися тут, щоразу змінюючи професії. Разом із Демантом вони переживали страшенну бідність, на початку стосунків у них практично нічого не було. Винаймали квартиру, проте згодом, за два роки, спромоглися зібрати кошти на половину будинку, який Петер Демант повністю перебудував та розширив за власним планом. До того ж, справи, за якими його було засуджено було закрито за відсутністю складу злочину і термін його позбавлення громадських прав закінчився 25 серпня 1958 року. Вони мали змогу жити трохи вільніше. Та попри працелюбність дружини, з якою прожив майже 20 років ( до середини 60-х років), чоловік відчував, що у них немає того тісного зв'язку, характерного для подружжя. Можливо, він згадував у той час про батька та матір, які були прикладом цієї гармонії. Пише: "Чим легше ставало жити матеріально, тим сильніше проступала різниця між нами, в усьому тому, що мало би бути для нас спільним, крім чисто матеріальних інтересів. Так ми і жили ще кілька років, але чужі".

За матеріалами післямови до книги Петера Деманта "Зекамерон XX. 3-1-504" Юрія Чорнея "Гулагівський романтик Петер Демант" та книгою "Вернон Кресс"

віртуальний 3D тур.

У 1959 році Петер Демант вперше виїздить на "материк". Він намагався організовувати собі відпустку щороку, до того ж, їздив за власний кошт, беручи туристичні путівки. Так, здійснював давню мрію та втілював продумані ще в таборі маршрути. Для пересування обирав найчастіше літак, проте якщо поспіху не було, подорожував і залізницею. Саме в цьому році він відвідав Ленінград, Баку, Тбілісі, Адлер, Таллін, Одесу, та, зрештою, рідні Чернівці. Малу батьківщину Петер Демант відвідав у вересні 1959 року, що засвідчують поштові листівки із зображенням міста, які він пересилав дружині, а також довідник-путівник "Чернівці", придбаний в тому ж році. Він прагнув наповнювати свій простір новими враженнями, надолужити те, що втратив за час таборів та заслання, тож наспутні роки також були періодом відкриттів і нових міст, а здобув він, зрештю, щось дещо набагато цінніше.

За матеріалами післямови до книги Петера Деманта "Зекамерон XX. 3-1-504" Юрія Чорнея "Гулагівський романтик Петер Демант" та книгою "Вернон Кресс" Юрія Чорнея

Це була його перша "довга" відпустка. Він запланував собі подорож Середньою Азією, у декількох містах мав зустрітися із товаришами-колимчанами, зокрема, отримав від знайомих адресу лікаря Абдулаєва в Бухарі (Узбецька РСР). Московська журналістка Ірина Вєчная була тут лише проїздом, виконувала завдання редакції на зйомку репортажу для дітей про зйомки документального фільму. Їхні дороги перетнулися тоді, коли Ірина фотографувала стародавній мавзолей, а Петер, який захоплювався фотографією, опинився поруч з порадою щодо постановки кадру. Далі вони вирішили подорожувати Бухарою і оглядати пам'ятки лише разом. По закінченню поїздки обмінялись телефонами, згодом Петер зустрінеться із новою знайомою у Москві та поїде у Підмосков'я, яке справедливо сказати, його не вразило. У серпні того ж року вони організували собі сплав по Десні, прибули з Чернігова катером до плавучої баржі. "Кон-Тікі" - старий корчекран, на якому закохані винаймали каюту. Хоч назвати цей спосіб пересування комфортним доволі важко, адже судно перш за все було пристосоване для прочісування дна річки, ніж для туристичної мети, таке поєднання адреналіну та споглядання природи напевно їх цілком влаштовувало. Після цієї пригоди він буде щороку знаходити місяць відпустки і гроші, щоб провести час з коханою, адже доля заповідала їм бути разом.

Хоча так могло і не статися, адже Ірина Вєчная була заможною донькою військовослужбовця (як сама себе називала, хоч батько, Петро Вєчний був відомим генералом та радянським воєначальником), що, правда, воліла приховувати, щоб не здаватися вищою від інших за статусом. Тим паче ніколи не вихвалялася своєю професією журналістки та працею в радянських виданнях. Попри заможність родини, ні маленька дівчинка Іринка, ні юна Іра не відчувала тієї легкості і безпеки, яка за всіма законами мала її переслідувати. Відмінниця у школі та університеті, відкрита до спілкування, вона ніколи не могла знайти справжніх друзів, що пояснювала так: "Тому що я була з тих, 1) кому заздрять (я ніяк цього не розуміла і ") кого використовують (на це існує величезна кількість прикладів). [...] А у мене дома постійні забобони, недосяжно високе становище і незаперечний авторитет батька, його честь. В ім'я цієї честі всього спостерігалася, все видавалося грішним (ні, не честь - мораль така). Ось і не одержала нічого від життя". Її сувора мати так ніколи і не дізнається про минуле дончиного обранця, батько ж не дожив до цього моменту. У пари були свої таємниці.

Не варто забувати, що на час знайомства та щорічних подорожей до Ірини "на материк" Петер Демант все ще перебував у непевних стосунках з Марією Бойковою, Мусею.Офіційно вони не були одружені, проте продовжували умовно жити разом. Не відомо на яку реакцію розраховував Петер, коли в 1965 році привіз Ірину Вєчну до Ягідного помилуватися озером Джека Лондона, адже їй одразу розповіли про коханого всі плітки, які ходили містом: про його ненадійність і схильність до зрад. Дізнавшись подробиці вона прагнула якнайшвидше втікти з міста назад до Москви та ніколи не згадувати про цей епізод. Та Петер був наполегливим: писав численні листи, надсилав щоденники німецькою, щоб вона дізналася більше про його життя і, можливо, спробувала зрозуміти. Вона пробачила йому, хоча й не до кінця. Попри те, що вони і здійснили ще декілька спільних круїзів у 1966 та 1967 році, ревнощі у її душі все ще були присутні. До того ж, збіглося декілька сумних обставин. У 1968 році помирає мати Ірини Вєчної. Вона важко переживає її втрату, проте не хоче, щоб Петер приїздив та допомагав їй пережити горе. В листах вона докоряє йому та водночас шукає порозуміння. У них трапляються розриви та серйозні сварки, проте відчутно, що обоє не хочуть припиняти це спілкування. Зрештою він переїздить до неї в Москву, що змінило 16-річні стосунки на відстані на тривалий шлюб.

Паралельно із емоційними подіями в житті, пов'язаними з пізнім коханням, він все частіше відчуває, що йому не вистачає творчої діяльності. Тому, продовжуючи працювати понад міру, він починає писати роман всього свого життя під назвою "Зекамерон XX. 3 - 1 - 504". Звісно, цій події за збігом обставин знову сприяло потрапляння до лікарні у Ягідному, адже довелося лікуватися від пневмонії. Це дало йому можливість дещо відпочити від складної роботи вантажника, а також відволіктися на думки про пережите. Саме тоді Петер Демант взявся до опрацювання плану таборових спогадів, який склав ще задовго до цього. Писав натхненно та доволі швидко, інколи до 30 сторінок на день. Він зізнавався, що редагувати чи змінювати текст тривалий час навіть не намагався, бо йому був важливий лише перший запис та збереження емоційного контексту. Можливо, така спроба відновлення навмисно забутих та стертих моментів життя також була своєрідною терапією для вже старшого чоловіка. Так, після повернення додому, від кінця 60-х років майже всі його вечори й ночі проходили за написанням та друком нових сторінок спогадів. Все чітко за розкладом: вдень - розвантажування різноманітних матеріалів, ввечері - праця над книгою. Це також приховувало свої небезпеки, адже говорити про табори і репресії було суворого заборонено. Юрій Чорней наводить у своїй книзі таку цитату автора: "Узявшись 1969 року за перо, щоби закарбувати побачене у колимський таборах, і описавши його, ясна річ, так, як повертається язик, невдовзі був змушений гірко про це пошкодувати. Рукопис довелося на довгі роки покласти не до сумнозвісної шухляди письмового столу, а до справжньої схованки. Інакше б він не вцілів після неодноразових відвідин різних добродіїв, які його - без жодного ордера - шукали посилено, але марно". Один із примірників свого рукопису він передав Вірі Амельченко, другий переслав дружині Ірині Вєчній до Москви. Його вона переписала власною рукою, щоб вберегти чоловіка від звинувачень, адже могла зберігати її, назвавши записом розповіді "невідомого" про минуле. Саме вона відредагувала текст книги до того варіанту, який ми можемо прочитати зараз.

Все частіше Петер задумується про кардинальні зміни, переїзд, адже хоч у 1973 році він вийшов на пенсію і міг більше часу проводити із дружиною у Москві, через незарахування до стажу років табірної роботи був змушений працювати ще декілька років, до весни 1973 року. А далі настане рік "повернення на материк" та нової прописки.

У серпні 1978 року Петер Демант остаточно переїздить до дружини Ірини Вєчної у Москву. Після 16 років стосунків вони врешті наважились оформити шлюб. Зробили це правда дещо раніше, у березні, щоб чоловік зміг отримати прописку. Це був доволі насичений період його життя пізднання нового та призвичаєння до стрімкого життя мегаполісу. Хоч суперечки подружжя і не припинялись, вони все більше звикали жити разом і допомагати одне одному. Він - у постійній роботі по дому та продовженню літературної праці, вона - у редагуванні його рукописів та пошуках нових, більш реалістичних та прагматичних можливостей. На перший погляд, невибагливий у побуті він завжди прискіпливо ставився до його облаштування та багатьох дрібничок, що надавали оселі затишку: сам зробив більшість нових меблів, змайстрував книжкові полиці та намагався все робити самостійно, без сторонньої допомоги, полегшуючи цим життя дружини. Купляв новий вишуканий одяг і навіть створив власний стиль, якого завжди притримувався, вирушаючи чи то до кінотеатру чи у далеку подорож. Ірина Вєчна подарувала йому великий письмовий стіл, за яким він міг почувати себе комфортно як письменник під час тривалої праці за рукописом. Саме в цей період він, ніби приймаючи своє нове покликання, обирає літературний псевдонім: за літературне ім'я він обрав собі прізвище Діани Вернон, героїні роману Вальтера Скотта "Роб Рой". Друга частина - дещо змінене прізвище його вбитого зятя, першого чоловіка сестри Ерні.

Проте попри створену ним власноруч атмосферу дому та нове цивільне життя, рідко засиджувався на одному місці, щоб не вирушити у нову подорож, одна з яких і поверне його, нехай і ненадовго, додому...

У рідному місті у цьому році Петер Демант пробув тиждень, та воно справило на нього зовсім інше враження, ніж під час першої поїздки у 1959-му році. Тепер він почувався тут ще більш чужим, ніж раніше, адже Чернівці до невпізнаваності змінили свій вигляд, він не знаходив тут того "окремого світу", яким його собі уявляв. На його стан під час цієї подорожі вливало й те, що він ще неостаточно втратив надію побачити когось із тих, хто знає колишнє життя не лише його, але й міста. Саме тут його виростила в любові і піклуванні до інших мати, надав сміливості та жаги до наповненого життя батько, саме тут він став гімназистом та вперше закохався. Певно, мріяв побачити знайомі силуети чи почути голос. Не знаємо, чи йому це вдалося і чи залишився на той час у місті взагалі хтось із його "першого життя", але Петер Демант точно зауважував зміни. Старовинний цвинтар, яким він блукав поки намагався знайти прізвища знайомих на пам'ятниках, на йому думку, все менше говорив про історію, адже тоді вже була зруйнована вхідна брама, а частину скепів зрівняли з землею або знищили. Змінилися і розміри Чернівців, адже вони вже більше нагадували типове місто, що розширило свої межі, а колишні околиці стали його частинами, що фасадами своїх будинків все ж таки нагадували про "ретро".

У своїх спогадах у книзі "Моє перше життя" він зауважує і те, що мешканці міста кардинально змінилися, що чи не найбільше вплинуло на атмосферу. Скоріш за все старого чоловіка дещо лякала невідповідність того, що він шукав очима хлопчини та юнака, та того, що він бачив насправді. В пошуках відповіді вирушив і до будинку родини навпроти міського парку (нині імені Ю. Федьковича), де розмовляв із літньою пані, сусідкою, яка увесь час його поневірянь провела тут і стверджувала, що знала його батьків, бабусю Ґусті. Також встиг провести час у своєму улюбленому місці - на штучній скелі у тому ж парку, де колись провів не одну годину, читаючи книги.

Не відомо з якими емоціями та почуттями на серці він прощався з містом-дитинства, але вирушив у довгу дорогу з вокзалу, на якому встигне пройтися ще раз лише трішки, під час пересадки та повернення з подорожі Закарпаттям у 1985-му році. Так, це був його третій і, на жаль, останній приїзд до Чернівців.

Восени 1981 року його підвело серце. У свої 63 він рішуче не хотів миритися зі старістю, тож не дивно, що у намаганні допомогти іншому врятуватися від неминучої травми (падіння вантажу) він зазнав її сам: "Бачу напис латинським шрифтом: вага 800 кг. Потім мене стало нудити...". Цілком у своєму стилі після інциденту від госпіталізації відмовився: дружина не вдома та й улюбленого кота Тимофія немає кому доручити на декілька днів. Лише після приїзду Ірини він погодився лягти на якийсь час до Боткінської лікарні. Хоч його фізична підготовка без сумніву була значно кращою, ніж у багатьох людей його віку, до хвороб, спричинених важкою працею впродовж життя (пам'ятаємо і про силікоз легень, і про травми хребта), додався ще й значний перелік діагностованих хвороб серця. Від тоді він регулярно відвідує селище Кожино, де побудували туберкульозний санаторій. Попри специфічні умови лікування природа тут була чудовою: він міг відпочити, хоча частіше віддавав перевагу читанню, а вже дещо пізніше перекладам статей на замовлення та опрацюванню власного щоденника. І звичайно ж, як без пристрасті всього життя - зимового сезону катання на лижах. Намагався переконати себе, що все ще може позмагатися з молоддю у швидкості катання, що не могло обійтися без наслідків: період з 30 квітня до 22 травня 1982 року він був змушений знову провести у Боткінській лікарні. Невідомо, чим би закінчилася доля найзнаковішої його книги, якби не ці трагічні обставини: "Не був упевнений, що проживу ще бодай кілька років...Виписався влітку: слабкий, худий і блідий. Але за цей час надумав "довести до розуму" свій "Зекамерон", який все ще лежав у тайнику, переписаний рукою невтомної дружини. Віра Амельченко - дружина мого вбитого друга, що потім теж стала жертвою убивць, царство їй небесне - на моє прохання надіслала до Москви типоскрипт книги, який ховала у тайнику, і ми розпочали роботу. [...] Взявшись за справу, відновив темп: за місяць відредагував тритомник спогадів і написав кілька оповідань...Слід зізнатися, що без редагування й допомоги дружини книга б не побачила світ...".

Хоч тривалий час Петер Демант не визначав себе як автор, зізнається, що чи не головну роль у його письменницькому житті відіграла дружина, вже зрілому віці змогла привчити його до дещо розміреного та спокійного життя, у якому є місце не лише для активного відпочинку, а й роздумів: "Моєму становленню допомогло те, чого я раніше практично в гріш не ставив. Нормальне, упорядковане, нехай навіть трохи прісне життя, а головне - відчуття, що інша людина думає, піклується про тебе; і не так важливо, як це насправді виходить, головне, що ця обстановка породжує почуття відповідальності...Щойно я зрозумів, що написане мною переходить межу звичайних щоденникових записів і листування, я став вдумуватися у творчі методи письменників".

На початку 90- років 20 століття увага до табірної теми особливо посилилася. Нерідко черга на друк нових книжок могла бути запланована на рік, а то й два наперед і складалася вона здебільшого із авторів, що хотіли розповісти про свій досвід поневірянь та пережитих страшних подій. Їх нерідко видавали багатотисячними тиражами, а отже навіть одна книга могла забезпечити авторові популярність. І хоч у 1989 році Петер Демант напише передмову до першого видання "Зекамерон XX 3-1-504", тим не менш воно ще кілька років чекатиме свого часу. У листі до Ільзе Маттес Ірина Вєчная пояснювала, що хоч книга Вернона Кресса вже давно готова, вона 5 рік лежить у видавництві через брак паперу для друку. Надій було мало, проте наполеглива дружина повсякчас продовжувала редагувати книги, нариси, окремі оповідання та художні твори, а це погодьмося, титанічна робота, адже чоловік не любив користуватися блокнотами та записниками для створення чорнової версії, друкував все одразу на друкарській машинці, тож навіть внесення правок потребувало від Ірини подвійної уважності та праці. Попри все вона не втрачала надії та, отримавши одну відмову, одразу зверталася із проханнями до інших часописів та видавництв:

"Совісно, звісно, проте з іншого боку, хто краще за неї мене знає, хто ще, крім неї, розбереться у темних ходах моєї чорної душі? (чи навпаки!).

Був час великих політичних змін, розпад колишнього СРСР дав Петерові Демонтові не лише шанс на успішну письменницьку кар'єру, а й повну політичну реабілітацію. Хоч він довго вагався чи варто подавати клопотання. Проте під кінець 1991 року він зробив це за наполяганням дружини і вже 29 листопада 1991 року військовий прокурор засвідчив: на підставі п.1 Укразу Президента СРСР від 13 серпня 1990 року "Про відновлення прав усіх жертв політичних репресій 20-50 років" громадянина Деманта Петра Зигмундовича, 1918 року народження, реабілітовано".

Здавалось, що питання видання книги тепер має вирішитися значно легше. Попередньо "Худліт" заявив, що Петера Деманта книга повинна вийти друком у 1991 році, та після того, як Радянський Союз перестав існувати, у більшості видань коїлось щось дивне: частина вже відредагованих та зверстаних до друку матеріалів зникла: диски чистили, а редакційну ком'ютерну техніку заблокували та вивезли. Та редактор вирішив ризикнути- у 1992 році він видав книгу на звичайному газетному папері. На популярність та бум покупців сподіватися у таких умовах було годі, про що сам письменник згодом писав у передмові до нового видання: "Через 20 років, в 1992 році, книга нарешті побачила світ, але дуже швидко стала бібліографічною рідкістю, зокрема, на Колимі, де її, цілком зрозуміло, читали з особливим зацікавленням".

Наведемо і декілька цитат, що демонструють його наміри та ідею написання твору його життя:

"Моя оповідь про життя в одному з найбільш одіозних країв розлогої теритої ГУЛАГу не вичерпує жодної з його сторін, навіть у межах моєї біографії на Колимі. Вона не претендує на повноту зображення організованого свавілля повоєнних років [...]. Я, мабудь, назвав би жанр трилогії сумішшю хроніки з розповідями мешканців задротованого світу, іноді навіть у дусі швейкіади - адже не завжди так просто відділити сміх від сліз! Не відвертаючись від стражданнь - табір є табором! - я намагався знаходити і в страхітті нашого існування оптимістичні ноти. З іншого боку, за майже півстоліття потому серед живих залишилося зовсім мало старих колимчан, з яких знову ж таки далеко не кожен - із доброю пам'яттю і здатністю викласти побачене, пережите. А зробити це - прямий обов'язок такої людини, наш борг перед історією, перед товаришами, які не дожили до щасливого кінця."