Зекамерон – З-І-504

Кількарічне блукання Тайгою, яке спершу навіть видавалося вдалою спробою втечі від неминучого вироку, зрештою завершилося. В липні 1945 року Петера Деманта знову заарештували, простеливши коліно та змусивши сидіти у підвалах сільського КПЗ, а згодом тюрми МДБ в Колпашові на Обі. У спогадах він пише: "З усіх висунутих мені звинувачень, реальну основу під собою мало єдине. Довідавшись про існуваня німецьких "душогубок", які насправді були радянським винаходом, що його німці просто перейняли в НКВС, при свідках заявив: найкраще застосування для німецького "технічного вдосконалення" - запросити на прогулянку в ній улюбленого вождя світового пролетаріату і ту частину його "ленінського центрального комітету", яка поміститься в одній машині...Проти мене свідчили чоловік тридцять, у своїх "антирадянських" висловлюваннях я себе не стримував".

За матеріалами післямови до книги Петера Деманта "Зекамерон XX. 3-1-504" Юрія Чорнея "Гулагівський романтик Петер Демант" та книгою "Вернон Кресс. Життя під прикриттям"

2 вересня 1946 року Військовий Трибунал Томського гарнізону засудив Петера Деманта за розстрільною статтею 58-1а, а також ст.ст. 58-8, 58-11, 58-14 КК РРФСР ("зрада Батьківщини" (шпигунство), терористичні акти, антирадянська пропаганда, організований контрреволюційний саботаж") до 10 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Далі - шпалозавод в Асіно, тягання величезних колод, виснажлива праця і нарешті - етап. П'ять днів в'язнів тримали в каторжному таборі "Ітатка", а тоді посадили в Томську на потяг на схід: перевезення по 50 осіб в потязі, як худоби, 30 градусний мороз та дикі пейзажі - все це потім ще не раз опише Петер Демант, ставши письменником. Спочатку потрібно було витримати три тижні мук заради чергової пересилки в'язнів на Колиму, де почався новий, ще складніший період. Новий, 1947-й рік, він зустрів вже на Колимі, а влітку того ж року йому довелося стати золотошукачем на копальні "Новий піонер" Тенькінського гірсько-промислового управління. Тут були нелюдські умови праці, адже в'язнів використовували як розхідний матеріал для видобутку чи не найприбутковішого на той час ресурсу. За кілька місяців каторжної праці він страшенно схуд: при рості 180 сантиметрів Петер важив менше 48 кілограмів. Таборовий лікар вирішив "поберегти" хлопця і відправити його на легшу роботу, титанником, а поки той чекав відправки до магаданської інвалідки, куди його привезли восени...

За матеріалами післямови до книги Петера Деманта "Зекамерон XX. 3-1-504" Юрія Чорнея "Гулагівський романтик Петер Демант" та книгою "Вернон Кресс"

Петера Деманта привезли до Магадана 23 серпня 1947 року. Він був ослаблим настільки, що заледве пересувався. Там, в інвалідному таборі, він пробув майже рік допоки не набрав прийнятну вагу. Золоті копальні сильно вдарили по його здоров'ю: окрім жахаючої дистрофії він захворів на цингу. Попри те цей період сам письменник називає відносно легким, адже цей рік врятував його життя від каторжної роботи, яка б остаточно його вбила. Так спочатку він працював у котельному цеху автозаводу як бригадир, згодом як нормувальник в цеху заготовок. Це дало йому можливість пересуватися по місту без конвою, про що сам згадує так: "На початку місяця, коли ще не було нарядів, устигав читати у невеликій заводській конторі, а головне - був ситий, одягнутий і жив у таборі в найкращому ітеерівському бараку [...]". Згодом була праця роздавальника інструментів у дизельному цеху та навіть перекладача в магаданській центральній науково-дослідній лабораторії. Звісно, він хотів би протриматися в лікарні довше, адже вона давала примарне відчуття спокою та певної "свободи", та доля розпорядилася інакше.

За матеріалами книги "Вернон Кресс. Життя під прикриттям" Юрія Чорнея

Про новий період життя чернівчанина, з якого почалась книга "Зекамерон ХХ" розповідає нові відомості у своїй книзі "Вернон Кресс. Життя під прикриттям" Юрій Чорней. Він наголошує, що врата пильності Петера Деманта та необережність, що призвела до поганих наслідків, була пов'язана із закоханістю: "У Магадані чоловік познайомився дівчиною, що покинула Австрію зовсім маленькою. Вона приїхала до Радянського Союзу зі своїми батьками-спеціалістами. Тепер вона звільнилася, мешкала у невеличкій кімнаті неподалік заводу і працювала в театральному оркесті - грала на скрипці. В'язень почав забігати до Єви, щойно закінчував роздачу інструментів і повертався до цеху іноді тільки над ранок. Можливість поспілкуватися з людиною, яка знала все дороге і близьке, була надто спокусливою". ДІвчина запросила його до театру, приготувавши сюрприз - новий костюм та взуття, розкіш в подібних умовах і свідчення того, колишнього життя. Вечір мав бути приємним, якби не одне але...їх побачив разом начальник режиму. Відтак - Петера чекали новий етап, на який викликали вранці 9 травня та сотні кілометрів дороги по Колимі. 9 місяців він був змушений виконувати абсолюно різну, та від того не менш важку роботу: вантажника-поромника на перевальній базі на річні Оротукан, помічника маркшейдера, замірника, обліковця тачок на приладі, колектора тощо. Золото ніби переслідувало його: одного дня Демант знайшов у піску самородок не менше 7 грамів золота.

На ділянці "Ударник" (назву їй дали на честь джерела, гирла ручая Ударник) він відпрацював весь літній сезон 1948 року. Умови для працівників тут були вкрай важкими: вони жили в наметах по 100 людей, а бригадири повсякчас від них вимагали виконувати шалений на той час план видобутку металу, близько 350 кілограмів золота за сезон. Петерові Деманту вдалося зарекоментувати себе досвідченим інженером та знавцем в роботі складного німецького обладнання, що дало йому нову посаду та неофіційний дозвіл на вихід за межі табору. Доля знову звела його зі знайомим таборовим лікарем, який під приводом порятунку земляка та доставки пеніциліну відаравив його до лікарні на так званому Лівому Березі. Це була бажана можливість "перепочинку", але водночас вона супроводжувалась ризиком того, що після виписки хворого переведуть на пересилку та етапують знову. В'язні, звісно ж, застосовували різні хитрощі, щоб затриматися у лікарні на довше: голод, самостійне нанесання тілесних ушкоджень, отруєння та, значно рідше - спроба затриматись на роботі. На якийсь час Петеру навіть вдалося влаштуватися санітаром, проводити нескладні маніпуляції та операції. Як і багато речей у своєму житті, медичні тонкощі він засвоював швидко. Проте бути хорошим у чомусь в цьому місці означало тільки одне - нові труднощі та перепони.

За матеріалами книги "Вернон Кресс. Життя під прикриттям" Юрія Чорнея

6 червня 1949 року Петера Деманта етапували на копальню "Дніпровська", названа від назви ручаю, однієї з приток Нереги. Тут тривалий час видобували олово, проте копальню ненадовго закрили через завали, під час яких померли члени бригади, та ніби-то неприбутковість через відхід олова як ресурсу на другий план після прискорення видобутку золота. Юрій Чорней зазначає, що "Загалом від 1941 до 1955 року на "Дніпровській" видобули 750 тонн олова. Переважно працею в'язнів. На початку 1950 року разом із Петером Демантом тут налічувалося 1196 невільників. [...] Ця копальня і рудник вважалися спеціальним табором - до копальні були приписані зеки одинадцятого відділення берлагу. Згідно з документами - особливо небезпечні злодії з України, Білорусії, Латвії, Литви, Естонії, усі зі статтею 58. [...] Одразу по приїзді Демант знову потрапив у маркшейдери. [...] Для того, щоби табори виконували план виробництва, адміністрація змушена була порушувати закони 30-х років і ставити на роботи, що вимагали спеціальних знань, засуджених за 58-ю статтею". Петер Демант отримав посаду замірника, мусив відповідально ставитися до своєї роботи, адже від правильно вирахуваних об'ємів виконаної роботи часто залежало життя, оплата та навіть харчування в'язнів табору: "Я ходив із маркшейдером заміряти, гнав теодолітні і нівелірні ходи, прив'язуючи десятки відліків один до одного, рахував вагонетки на відвалі, але часто працював також на загальних: сам вантажив вагонетки, коли бракувало відкатників. На нашій ділянці була окрема огорожа".

Найвиснажливішим періодом стала зима. Потрібно було побудувати дорогу до нової ділянки "Надія", тож людей змусили це робити перед Новим 1950-м Роком у страшенний мороз. Без необхідного спорядження доводилося не тільки постійно розчищати дорогу, а й вантажити вагонетки та тягати дошки. До того ж, бригадирів не цікавив стан працівників: під час будування тут знайшли багаті на олово піски, роботи із добування породи необхідно було розпочати негайно. Зрештою такі умови знову привели Петера Деманта до оздоровчого пункту, де умови були відносно легшими: працювали всього 4 години на день, а у вільний час навіть можна було прочитати книги, які іноді приносив таборовий товариш. Перепочинок знову виявився недовгим.

За матеріалами книги "Вернон Кресс. Життя під прикриттям" Юрія Чорнея

Вже на початку червня він був змушений повернутися до роботи в бригаді, що працювала на відновленій першій ділянці. Виконував заміри, креслення та вимірював обсяги виконаних робіт, що сам називав працею дещо одноманітною. До того ж, ця ділянка копальні значно збільшилася і тепер простягалася на кілометри, з'єднані шахтами та газенками. І хоч її значно модернізували, на в'язнів досі постійно чатувала смерть під час роботи і невідворотна суворість табірного режиму. Так, 1 серпня 1951 року Петера Деманта відправили до ізолятора, так званої "холодної", за те, що той скористався телефонним зв'язком, щоб покликати когось на допомогу пораненому на виробництві. Його страшенно побили, а про важкість травм він згадуватиме навіть через роки у своїй книзі "Зекамерон ХХ".

Восени зекам повідомили, що тепер вони будуть отрмувати платню у розмірі сорока відсотків від ставки. Петер Демант згадує, що видавали їм по 100 рублів тричі на місяць, що на той час було нечувано високою зарплатнею та змушувало думати про можливість кращого життя колись.

За матеріалами книги "Вернон Кресс. Життя під прикриттям" Юрія Чорнея

Літо 1952 року Петер Демант відпрацював на промприладі. Це був поріняно легкий сезон, адже бригада була досвідченою та вчасно виконувала написані ним плани. Проблема виникала тоді, коли виходила з ладу підстанція копальні. Попри об'єктивні причини затримки майстер не змінював норму видобутку на день (два кілограми), тому доводилося працювати в другу зміну. Взимку 1952-1953 року чернівчанин працював слюсарем-перевіряльником в компресорному цеху. Він зазначає, що хоч і доволі швидко засвоїв принцип роботи приладу, міг накреслити плани і схеми всіх повітряних магістралей та передбачити в них замерзання повітропроводів, велику роль грав людський фактор. Компресор часто ламався і ремонтувати його доводилося на п'ятдесятиградусному морозі, через що Демант заробив запалення легень одразу після перенесеного грипу. Звісно, копальні та шахти залишали по собі на пам'ять невиліковні хронічні хвороби - силікоз легень та травму хребта, яка ще не раз нагадає про себе: 5 березня 1952 року Петер Демант пошкодив спину, впавши на заклинену у вертикальному колодязі шахти колоду.

За матеріалами книги "Вернон Кресс. Життя під прикриттям" Юрія Чорнея

Після смерті Сталіна за кілька місяців Петера Деманта внесли в список кандидатів на дострокове звільнення. Та залишалося чимало нюансів: якщо частина полонених іноземців за законом після звільнення мали змогу повернутися до себе на батьківщину і назавжди покинути Колиму, то Петера все ж зарахували до радянських підданих, адже вважалося, що він перебував у Чернівцях 28 червня 1940-го року, коли проводилася паспортизація мешканців та "вручали" радянське громадянство: "Я був засуджений на вічне заслання і не мав жодних перспектив уникнути його: не було ні знайомих, ні тим більше друзів на "материку", які могли клопотати за мене". Звісно, за ці 13 років він не забув минуле життя і все ще мріяв до нього повернутися, проте зі спогадів ми можемо спостерегти, що підсвідомо він звикається із думкою, що йому доведеться залишитися тут назавжди: "Неможливо було позбутися бажання повернутися додому, але, щоби мати ще щось, окрім цього бажання, я сказав собі: якщо вони триматимуть нас тут завжди, значить це і є моє життя". Йому відмовили у достроковому звільненні, адже керівництво дізналося про його втечу в 1942-му та відправило працювати до так званих "режимних" бригад, які складалися з осіб, за якими також значилися такі епізоди. Спочатку робота була порівняно легкою, проте невдовзі штрафників відправили доробляти відрізки жил на ділянці "Надія", котрі закинули у 1949-му році. Це було символічне поверенння перед звільненням до того, що переслідувало в'язнів всі роки на Колимі: важкі вагонетки, дихання кремнієвим пилом та дроблення брил. Та невдовзі під час чергової повірки йому повідомили про закінчення терміну та відправку. Тут також були свої підводні камені - після виходу з табору в'язень отримував так званий "вовчий квиток" - посвідчення, яке потрібно було підтверджувати кожні 2 тижні у коменданта і яке забороняло будь-яке пересування по району, а тим паче по "материку". Такий документ йому видали в Ягідному, де під наглядом Міністерства державної безпеки від перебував від 26 серпня 1953-го року до 25 квітня 1956-го року і жив як вільний громадянин, починаючи від 1955 року.

За матеріалами книги "Вернон Кресс. Життя під прикриттям" Юрія Чорнея