Перед завісою

Хвороби все ще турбували Петера Деманта, проте не зупиняли від відвідування нових країн. Так, повернувшись з Індії, після перенесеного запалення легень та двомісячного лікування, влітку 1993 року він нанадовго злітав до Ізраїлю, де жили кілька давніх знайомих, зокрема родина колишнього ленінського інженера Максима Рейдера. Жваве листування за період від 1986 до 1991 років свідчить про те, що чоловіки знали багато подробиць з життя одне одного та підтримували дружбу , обговорювали новини літератури, кіно, публікації, вихід нових книг. Наприклад, саме Максим Рейдер критикував правки Ірини Вєчної до "Зекамерона" і вважав "чистий" текст значно більш оригінальним з точки зору висвітлення подій. Після еміграції до Ізраїлю Максим Рейдер відкрив для себе нову професію журналіста і став редактором розділу "Культура" в суботньому додатку російськомовної газети в Ізраїлі. Існує також версія, що Петер вирішив відгукнутися на чергове запрошення друга і через те, що в Ізраїлі жила сестра Ерні. Він не розповідав про це дружині, та й про єврейську рідню не розповів навіть дружині, вона дізналася про це лише після його смерті. Перший чоловік Ерні був вбитий нацистами, а під час Другої світової війни її з малолітнім сином "евакуювали" до Пржевальська (Киргизія). Під час депортації чернівецьких євреїв до Трансністрії в Чернівцях її не було. Вважається, що після війни вона могла повернутися до Румунії, а вже звідти виїхати до Ізраїлю. Там вона вдруге вийшла заміж за науковця, задіяного в програмі "Зоряний воєн" (довгострокова програма США по створенню глобальної системи протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь, проголошена Президентом Р. Рейганом 23 березня 1983 року у ході «холодної війни» з СРСР). Певно через цю деталь подружжя ніколи не приїздило до СРСР. Сама зробила кар'єру відомої онкологині, яку поважали і були вдячні багато відомих осіб. Власне, у одних із таких знайомих і зупинився під час поїздки Петер Демант. Перед першою поїздкою вивчив єврейську абетку. Згодом згадував, що гуляючи стародавнім містом "потрапив до цієї казки, живої, відчутної, найпопулярнішої і найпоширенішої у світі".

За матеріалами післямови до книги Петера Деманта "Зекамерон XX. 3-1-504" Юрія Чорнея "Гулагівський романтик Петер Демант" та книгою "Вернон Кресс"

Не зважаючи на те, що "Зекамерон ХХ" не вийшов 100-тисячний накладом як про те мріялось, друк книги дав 75-річному Петерові Деманту нове дихання та бажання писати далі. Так, у 1995-му році в санаторії він починає працю над повістю "Перше життя", задум якої виник у нього ще задовго до того, у поселенні Ягідне. Окремі епізоди він записав ще на Колимі. Це були дорогі йому спогади про святкування першого Дня народження, родину, вулиці рідного міста, якими він їх пам'ятав ще з 4-річного віку. Писав про свій намір так: "Життя в Чернівцях. "містечку на пагорбах", колишньому австро-угорському форпості, розташованому географічно і політично між заходом і сходом Європи, було настільки своєрідним і незрозумілим як західному європейцеві, так і жителю Балкан, що я не міг не написати про нього бодай маленький нарис". Від 24 січня 1995 року у його щоденнику з'являються записи про процес написання повісті, яку раніше планував завершити та відредагувати у короткий термін. Попри сформований задум письменник довго сумнівався у його важливості, адже багато спогадів здавалися йому зрозумілими лише для людей з тієї епохи, його кола оточення та близьких друзів, він намагався висвітлити суспільно важливі події краю, які можуть становити інтерес для широкого кола читачів. Вже за місяць надіслав додому два віддруковані примірники разом із друкарською машинкою. За традицією текст знову була змушена редагувати дружина, а тому частину роботи над книгою довелося перенести на наступний, 1996 рік:

"Якщо зануришся в минуле, згадаєш дух епохи, знайомих людей і включиш трішки фантазії, то можеш допомогти істині, легко відновити суть сказаного. Це майже як переклад з іншої мови. [...] описи моєї незвичайної сім'ї, рідних місць і оригінальних постатей з міста мого дитинства дається мені дуже легко, що я вважаю своєю сильною стороною. На відміну від слабкої в передачі загальної інформації".

У 1997 році роботу над книгою загалом завершена. Від грудня того ж року знову почалися тривалі перемовини з видавництвами, після яких навесні 2000-го року подружжя вирішило видавати книгу власним коштом. В цей час Ірина Вєчная також малювала ілюстрації до видання, яке, судячи з усього, попри виснаження та щоденну працю над ним її дуже надихнуло. Хоч проблеми із версткою та вичиткою також були, у червні 2001-го року дружина все ж віднесла фінальний варіант книги в офіс видавництва "Глобус". Відгуки як читачів, так і критиків були схвальними, більшість із них наголошувала на особливій затишній атмосфері міста, яку вдалося точно передати авторові. Наприклад, Курт Шарр писав про феномен повісті "Перше життя": "Пізнаючи родину Демантів, те, як її члени влітку відпочивали, ходили у гори, читали вголос англійські книжки, мимоволі підпадаєш під чари цієї напрочуд гарної картинки мирного житття. Складається ілюзія, що це якісь дуже добрі, ледь не золоті часи. І хоча насправді все було не так, або не зовсім так, він усе-таки зумів створити міф про такі Чернівці. І читачам хочеться у них вірити".

"Влітку 1996 року магаданська адміністрація запросила колишніх в'язнів аборів, дітей репресованих на відкриття пам'ятника жертвам ГУЛАГу. Міжміським телефонним дзвінком, відтак офіційною телеграмою з адміністрації Магаданської області організатори пам'ятних заходів обіцяли гостям переліт літаком, проживання в готелі і харчування за кошти влади. Колишніх табірників просили повідомити дату і номер рейсу для організації зустрічі в аеропорту".

Хоч обставини повернення зараз, через 20 років, були значно спокійнішими, Петера Деманта дещо дратували надокучливі упереджені репортери з мікрофонами та камерами на кожному кроці. Тим не менш йому було приємно поспілкувати з людьми, які справді були зацікавлені в розкритті теми. Він погодився на декілька інтерв'ю та навіть виборов для себе та друзів (Пауліни М'яснікової та Семена Віленського) право на виступ, який наполегливо намагалися виключити із програми заходу відкриття монументу. Звісно, він пішов на маніпуляцію - пообіцяв розповісти про несправедливість у поводженні із пам'яттю жертв іноземним журналістам. 12 червня попри холод на подію прийшло кілька тисяч людей. Петер Демант у своїй короткій промові (на трьох їм виділили всього 6 хвилин часу) звернув увагу на загрозу повторення ГУЛАГу в Росії та закликав всіх присутніх бути пильними до того, що відбувається в країні.

"Маска скорботи" - пам'ятник у формі голови заввишки 18,5 метрів на висоті 200 метрів над рівнем моря. З місця, де розташований монумент, видно весь Магадан між бухтами Гертнера і Нагаєва. Вона повернута обличчям до бути, звідки на Колиму прибували в'язні. З одного її ока крапають сльози у вигляді людських облич, в другому розташували звін, який при поривах вітру видає склабкий звук. В обличчя також вписаний хрест. Усередині - камера одиночка, у якій відтворено реальні умови перебування. Піднятися туди можна тільки поодинці. Коло входу стоїть фігура дівчини, що плаче. Навколо маски також розміщено одинадцять бетонних блоків із назвами найбільших та найвідоміших таборів. Пізніше у нарисі "Реалії Вернона Кресса" Рудольф Сєдов писав про ці дні так: "13 червня в'язні колимських таборів підходили кожний до свого каменя, покладали квіти. Демант виглядав стомленим. Обличчя його здавалося застиглим і нагадувало маску. Після церемонії ми зустрілися. Я не бачив його багато років. Але не впізнати його було неможливо - та ж приваблива усмішка, добрий гумор, фігура аскета. Заслужена слава письменника його аніскільки не змінила. На моє прохання сфортографуватися біля "Маски скорботи" він відповів з усмішкою:" Це ж треба, яка знаменитість!". У готелі поскаржився, що не дають відпочинку: зустрічі, виступи, записи на телебаченні...Та нікому не відмовляв: вважав, що має відпрацювати безкоштовну путівку, щодо цього він завжди був надзвичайно обов'язковим..."

У серпні 1998 року Петеру Деманту вже виповнилося 80, та він не покидав надії за той час, що йому відміряний відвідати якомога більше країн, побачити імісця, про які ще колись давно дізнавався з книг, а пізніше сюжетів по телевізору. Тож друга половина 90-х для нього стала часом морських круїзів Балтійським, Північним та Середземним морями. Щороку, а то й двічі на рік він обирав новий маршрут для мандрів, віддавав перевагу подорожам з туристичними групами. 25 червня він ступив на борт судна "Олівія", що прямувало у Гельсінки замість Швеції. Хоч самопочуття його неодноразово підводило під час цієї подорожі - рятували звички: щоденна ранкова гімнастика, пробіжка вздовж палуби та ситний сніданок. Його підбадьорувало й те, що вже зовсім скоро він зможе побачити на власні очі дитячу мрію - місто вікінгів Осло: "Завтра висадка в Осло...Треба бути на висоті: здоровим! Скільки спогадів і не тільки дитячих: вікінги, король трамплінів Біргер Рююд, його брати...Голменколлен - найстаріший у світі лижний музей...". Хоч 28 черня у місті йшов безмерервний дощ, письменника це ніскільки не бентежило, до того ж це був переддень його іменин. Далі порт Торсгавн та Фарерські острови: "Це край, де легенди можна мацати руками, де минулі століття, немов учорашній день". Зрештою, діставшись до мальовничої Ісландії, туристи побачили багато назвичайних природних явищ: згаслий вулкан, озеров в кратері водоспад Ґульфосс, місцеву Долину гейзерів: "Недарма я обрав цей маршрут: скільки всього прекрасного, несподіваного, незвичайного...".

В Бергені, Норвегія, відвідав Трольгауґен - будинок музей композитора Едварда Ґріґа, в Копенгагені встиг прогулятися містом та поглянути на знамениту статую Русалоньки, натхненну казкою Ганса Крістіана Андерсена. Круїз завершився 9 липня, через що письменник сумував, адже це означало повернення до звичайного розміренного життя. Щоправдо довго засидітися за написанням нової книги, ягіднівського роману "Мої три пароплави", не зміг: щойно відзначив День народження, знову вирушив у подорож до Канарських островів та Африки. Приземлилися в Лас-Пальмас, звідки попрямували до теплоходу: "Мене тут усі знають, вітають, поступаються місцем у черзі. Першим зійшов на борт теплохода, за що потім публічно отримав пляшку шампанського і велетенського торта від капітана". В круїз вирушили 20 вересня, а Петер Демант розрахувався одразу за всі екскурсії, що коштувало йому 300 доларів. Два дні провели на Канарах, після чого вирушили на Мадейру, відвідав будинок-музей Христофора Колумба. Його настільки захопив острів, що він з радістю залишився б тут жити: найвищий мис Європи, Атлантичний океан і повітря, що ніби одразу вилікувало його від хвороб...

Початок міленіуму - час активної роботи над розповіддю про життя після звільнення з табору "Мої три пароплави". Вона охоплює період 50-70-х років, які Петер Демант прожив у Ягідному, на Колимі. Хоч перші згадки про її задум з'являються у щоденнику ще у 1996 році, далі побіжних коротких записів справа не йшла, адже тоді він ще активно працював над повістю "Перше життя". Та дещо пізніше (у грудні 1997-го року) він знову замислюється над цією ідеєю: "Треба серйозно братися за спогади вантажника...Адже це двадцять з гаком років мого життя. Давно пора повернутися до роботи, з половини літа нічого путнього так і не написав". Про необхідність роботи постійно нагадувала дружина, яка твердо вірила в успіх майбутньої книги. Певно саме тому він так натхненно пише про процес її написання у 1999-му році, бо вірить, що за допомоги Ірини їм вдасться втілити у життя все: "Передбачаю, що буде не легко. Писати буду тільки про найцікавіше і вибірково, багато чого я, напевно, вже забув. Роботи щонайменше на два-три місяці". Насправді справа затягувалась: хоч у травні 1999-го року він був впевнений, що "Скоро кінець" ще багато часу пішло на впорядкування, доповненння та редакторські правки. Пам'ятаємо, Петер Демант не любив робити попередніх записів і чи не все писав у потоці думок. Тож щоразу, коли в пам'яті виринали нові важливі подробиці, текст потрібно було дописувати та компонувати так, щоб він був хронологічно важливим читачеві. Тому весна 2001 року пройшла за доопрацюванням та додаванням рукописких сторінок до фінального варіанту тексту.

Не обійшлося і без пригод: друк книг на початку 2000-х теж був завданням не з простих. Хоч декілька видавців виявили інтерес до записів старого вантажника, через конфлікти з ними та розбіжності у поглядах на формат видання, Ірина Вєчная все ж таки вирішила видати книгу власним коштому у видавництві "Глобус", як і "Зекамерон". Заключна частина цієї умовної трилогії вийшла друком одночасно зі збіркою повістей та новел "Сибірські міражі" у Москві у 2003-му році.

У період 2004-2005 років в перервах між морськими круїзами Петер Демант встиг побувати в країнах дитинства та юності. Звісно, час було неможливо повернути назад і його справжня Австро-Угорська батьківщина існувала тепер лише у спогадах, проте побачити зміни забутих місць у віці 86 років також було цінним досвідом. Навесні 2004-го року він відвідав Румунію: "Подорож виявилася дуже близькою за відстанню, але неймовірно далекою в часі: перестрибнувши цілих 65 років я повернувся у юність!" і пізніше "Так, ніби прокрутив кіноплівку життя на 64 роки назад. Наче ні війни не було, ні Колими, ні хвороб, ні тривалого важкого життя. Цілого радянського періоду взагалі. Щодо румунської мови, то все просто чудово, інколи краще за російську, принаймні щодо вимови". З Будапешта туристична група вирушила до Трансильванії, поміж тим відвідавши нафтопромисловий район Плоєшті, мальовничі Карпати, старовинні фортеці та, звісно ж, замок Бран, який в народі прозвали "Замком Дракули".

В час написання повісті "Мимохідь" доля також подарувала йому і нового друга, а зрештою і довгоочікувану подорож до міста перших кроків. З Куртом Шарром Петера Деманта познайомила Вероніка Сейр - радниця з питань культури посольства Австрійської республіки в Москві. В записі в щоденнику від 21 листопада 2004-го року він згадує про лекцію з австрійської філосемітики, яку читав географ, історик Курт Шаррт з Інсбрука. Під час вечері дізнався, що в професійних цілях досліджує Буковину, чудово знає Чернівці і часто до них навідується. Вже 6-го лютого 2005-го року він отримає від нього запрошення відвідати рідний Інсбрук і обіцяє за місяць одужати, щоб хоч на старості побачити місто. Цьому посприяла і мер Інсбрука Хільда Цах, яку зацікавили розповіді Курта Шарра про біографію та письменницьку діяльність Деманта. Всі витрати покривав муніципалітет міста, хоч без пригод не обійшлося - через незвичність події за групою майже всюди слідували телевізійники з камерами та проханнями про інтерв'ю: "Мене постійно розпитували про враження - лестити чи казати неправу не доводилося, я справді був у захваті. [...] Це була велика різниця з тим, що залишилося в мене за спиною: люди посміхалися чужій людині, охоче відповідали на запитання, хоча з моєї вимови розуміли, що я "нетутешній", але вже того, що я хвалив це місце на землі і народ, було досить, щоби мені симпатизували, а за те, що за шістдесят п'ять років я не забув своєї батьківщини, наголошуючи, що я завжди залишався тірольцем, я видавався ледь не героєм".

Подорож до Інсбрука не минула без наслідків. Вже в квітні 2005 року Петера госпіталізували. Пролежавши у шпиталі місяць, він знову подався в дорогу, до Берліна, після чого знову потрапив до міської клінічної лікарні. З дружиною Іриною Вєчною він ще стригне відвідати Крим, та вже в листопаді вона була змушена перевезти чоловіка до туберкульозної лікарні № 7. Хоч він і говорив, що зможе побороти хворобу та у всьому винна звичка перенавантажувати себе та вірити в свої сили у такому віці, стан його здоров'я був невтішний: він сильно ослаб, втрачав вагу та мав поганий апетит. До того ж, щоразу доводилося змінювати лікарню за лікарнею у пошуках кращих умов та доступнішого лікування. Ірина була тією, хто завжди рятував його від смутку та зневіри, про що згадувала:" Перед смертю він не міг без мене жити. Петер дуже боявся смерті: як може усе пропасти, а він стільки всього ще не встиг. У старості залишилося нас тільки двоє: я, він - хвора дитина, яка помирає у мене на руках, і нікого більше". Існує відеозапис його звернення до дружини з лікарні за кілька днів до смерті, у якому виявляється чи не вся його іронічність та позитивне ставлення до життєвих проблем: "Будь ласка, не сердься на мене, Снуккі! Я тут гарно відпочиваю. Іринко, мила, дорога, рідна - ти найгарніша у мене, а я твій середній "шушлик"...". Востаннє Ірина Вєчная змогла побачити його 9 грудня, а вже в понеділок 11 грудня близько 12-ї години дня Петер Демант відійшов у вічність.