Перше життя

Батьками Петера Деманта були військовий капітан Зигмунд Демант та тенісистка, наїзниця Паула Швайцер. Доля інколи готує дивні шляхи багатьом сім'ям. Так, наприклад, батько Петера ще на початку Першої світової війни потрапив у російський полон. У сибірських таборах він провів майже три роки, за які тричі намагався втікти. Зрештою третя спроба виявилася вдалою і він зміг потрапити до Фінляндії, а звідти через Стокгольм додому, до Відня, де його чекала молода дружина з донькою Ерні. Пізніше його як офіцера II Імператорського стрілецького полку відрядили на Італійський фронт, звідки він викликав до себе родину. Останній рік Першої світової війни Деманти зустріли на лінії фронту. Готуючись до появи другої дитини, подружжя вирішило пересікти Альпи та переїхати з прифронтового Штерцинга до Інсбрука, столиці Тиролю, де 2 серпня 1918 року Паула народила сина. На початку листопада родина потрапила в італійський полон, адже територія Південного Тиролю була спірною на момент капітуляції австро-угорської армії. Так число полонених на той час сягнуло 400 тисяч австрійців. Невдовзі після зречення цісаря Карла I з престолу ці землі все ж передали Італії, а згодом було утворено окрему державу під назвою Австрія. 

Родині довелося по-новому організовувати своє сімейне життя та побут, як через довгу розлуку, так і через те, що із розпадом Австро-Угорської імперії мирне життя кардинально змінило свій плин. Згодом Петер Демант писав про ці події: "Рухнула монархія, і рік по тому батько з матір'ю повернулися у Відень". Можливо, батько ще сподівався знайти застосування своїм знанням на Батьківщині після війни, та, маючи військовий фах, в умовах скорочення регулярної австрійської армії та скасування військової повинності, він відчував себе загубленим та непотрібним. Це стало чи не головною причиною, чому Зигмунт Демант згодом вирішив перевезти родину з Відня на Буковину, яка хоч вже і належала до Румунії, але, здається, тут ще існував дух того світу, в якому вони почувалися комфортно та могли забезпечити себе засобами для існування. 

За матеріалами післямови до книги Петера Деманта "Зекамерон XX. 3-1-504" Юрія Чорнея "Гулагівський романтик Петер Демант" та книгою Юрія Чорнея "Вернон Кресс"

Найбільший вплив на Петера Деманта, звісно, справила його мати. До одруження Паула Шнайдер тривалий час жила і навчалася в Англії, була добре обізнаною в літературі та мистецтві, належала до відомого літературного салону, через що була близько знайомою з багатьма впливовими діячами Австро-Угорщини. Своя людина в творчих колах столиці, вона була пов’язана тісною дружбою з австрійським письменником Петером Альтенбергом (1859 - 1919), такими відомими особистостями як Людвиг фон Фікер (1880 - 1967) та публіцист Карл Краус (1874 - 1936), який часто навідувався до будинку родини, та багатьма іншими. Світогляд та ліберальні погляди юного Петера Деманта формувались саме в такому середовищі, під впливом матері та її друзів-митців. Після переїзду до Чернівців вона стала відомою особою в місті, адже культ новин з віденських літературних салонів тут панував віддавна, їх постійно обговорювали, а художній смак Паули Шнайдер поважали та високо цінували. 

Хоча напевно для маленького Петера важливим було зовсім інше: він та сестричка завжди були поруч із матір'ю: чи то під час фотографування місцевості, яке вона зробила своїм новим хоббі, чи то під час походів та споглядання за квітами в саду. Паула Демант не уявляла свого життя без активних занять спортом: катання верхи, альпінізму, плавання та гри у теніс, що безперечно передалося синові. Від дня його народження вона вела щоденник, у якому зберігала всі подробиці зростання хлопчика та нові світлини. Дотримуючись настанов Карла Крауса щодо мови вона щиро переживала за чисту вимову власних дітей хоч про подібні методики навчання зараз можна сперечатися: вона заборонила Петеру та Ерні спілкуватися із однолітками на вулиці, бо хоч буковинські німці і розмовляли літературною німецькою, та все ж з певним акцентом. 

В свою чергу батько відповідав за щоденну дисципліну та культ здорового способу життя серед дітей: ранкова гімнастика, тривалі піші прогулянки, походи в гори, катання на лижах, стрибки у висоту та навіть прийоми джіу-джітсу та стрільба (попри чітку заборону Паули) - були для нього обов'язковими умовами для виховання достойної людини. Та навіть строгий Зигмунд Демант знаходив в їхній родині час для прекрасного: годину-дві він виділяв на те, щоб пограти ввечері на фортепіано твори Роберта Шумана, Франца Шуберта чи Фредерика Шопена: "Не маючи широкого світогляду мами, тато був просто схибленим на всьому, що стосувалося гарної музики". Справжній патріот своєї країни, він цінував закладені нею цінності навіть попри те, що тієї Батьківщини, громадянином якої він вважав себе все життя, вже не існувало. На перший погляд може здатися, що він був доволі відстороненим чоловіком та менш помітною фігурою у житті Петера, ніж обожнювана мати, та насправді його вплив на характер сина важко переоцінити: любов до усамітнення, безмірний запас терпіння, наполегливості та, звісно ж, дещо запальна натура передалися йому цілковито вже у старшому віці. 

Велику роль у житті родини займали чітко визначені щоденні правила та спорт. Важко сказати, що виховання дітей було спартанським, та батьки промахів не пробачали, завжди виховували власним прикладом. Так, вони навчили Петера бути пунктуальним у всьому навіть якщо це стосується ранкового дитячого бажання поспати ще декілька хвилин; ніколи нічого не боятися та розраховувати тільки на власні сили. Не приймалися й лінощі та відмови чогось робити без визначеної на те лікарем причини. Сімейним кредом Зигмунда та Паули у вихованні дітей сміливо можна вважати слова: "Не пестити, не перегрівати, нехай бігають, наб'ють собі синців, перехворіють, усе на краще".

В їхньому домі панував культ книги, а літературні новинки купували і читали всіма доступними та знаними в місті мовами. Щоправда, українською Петер не говорив. Книги малому хлопцеві найчастіше читали мама та бабуся: казки, грецькі міфи, "Пригоди Робінзона Крузо", пізніше твори улюбленого Сетона Томпсона. Навчившись читати самостійно, він ладний був одразу братися за значно складніше чтиво, проте в цьому прагненні його майже завжди скеровувала мати, оберігаючи від того, що може бути незрозумілим непідготовленій дитині або ж травмувати її психіку. А вже невдовзі для Петера настала нова, цікава шкільна пора...

Ази шкільної науки Петер пізнавав в чернівецькій приватній румунській гімназії, початковій школі "Каменіус" імені Яна Амоса Коменського, куди вступив одразу до третього класу. Звісно, Петеру тоді вже було 8 років, проте хлопцю, вихованому в атмосфері любові до німецької мови (згадаймо, суворі правила матері), знань румунської для навчання в державній школі дещо бракувало. Ми знаємо, що процес румунізації освіти відбувся назвичайно швидко, завадити цьому не могли навіть спільні та індивідуальні протести представників єврейської та німецьких громад. Як результат із 79 німецьких шкіл станом на 1928 рік залишилася одна державна школа з німецькою мовою викладання. На це знадобилося всього 5 років (з 1923 по 1928 рік). 

Не зважаючи на обставини, саме в "Каменіусі" хлопець знайшов нових друзів, з якими проведе не один шкільний день разом і з якими змушений буде розлучитись в юності, а знайде їхні контакти значно пізніше - в США, Африці, Швейцарії... Петер, Конрад, Герді, Едуард, Фредді та Ліо - компанія хлопчаків-шибайголовів, які отримали репутацію тих, кого треба якщо не боятися, то принаймні ховатися як тільки почуєш голос когось із них, адже ті жили за принципами бойскаутів, хто знає чого від них можна очікувати. Навіть через багато років, нехай вже і неповним складом товаришів вони пам'ятали про ці часи і щиро підтримували одне одного через листування та візити у подорожах різними країнами. 

Згодом настав час для вступу до старшої школи. Нею для Петера став Чернівецький ліцей №2 (1928-1936 роки), котрий дещо пізніше (у 1931 році) перекваліфікували на гімназію для хлопців (нині Чернівецький ліцей № 5 "Оріяна"). Німецький ліцей утворили, поділивши колишню німецьку гімназію на два середні навчальні заклади - Німецький ліцей № 2 імені Куза Воде та Єврейський ліцей № 3 імені Мірона Костіна. Тут, вже старших учнів окрім румунської навчали латинської та грецької мов, літератури, історії, географії, фізики. Остання була улюбленим предметом Петера, зокрема, через викладача вірменина Алача, який вмів прищепити любов до знань та свого уроку особисто кожному. Другим його кумиром в шкільні роки став викладач німецької мови Франц Ланґ. Він наполегливо працював над засвоєнням учнями не лише мови, а й літератури, а для кращого розуміння місцевості, в якій вони проживають, доручав збирати фольклор буковинських німців. Доказом того, що зусилля вчителя пішли не намарно стало й те, що у 5-му класі Петер Демант отримав відзнаку за найкращий твір німецькою мовою серед написаних учнями з усієї Румунії. 

Хлопця любили та поважали за те, що він був завжди готовий допомогти одноліткам і вирізнявся з поміж інших дітей стриманою поведінкою (куди і подівся його бешкетницький запал?) та надзвичайною ерудованістю. Певно не останню роль відігравало те, що у його родині панував культ вивчення іноземних мов та постійного читання книг, обізнаності у сфері образотворчого мистецтва і музики, спорту та здорового способу життя, а оскільки його матір навчалася в Англії і вдома родина спілкувалася й англійською також, він вивчив її на рівні з німецькою. Та й погодьмося вимоги до юнака в подібних сім'ях з кожним роком дорослішання тільки зростали.